Один князь одружився на прекрасній княжною і не встиг ще на неї надивитися, не встиг з нею наговоритися, не встиг її наслухатися, а вже треба було їм розлучатися, треба було їхати йому в далекий шлях, залишати дружину на чужих руках. Що робити! Кажуть, вік обійнявшись не просидіти.

Багато плакала княгиня, багато князь її умовляв, заповідав не залишати висока терема, не ходити на бесіду, з поганими людьми не ватажиться, худих промов не слухатися. Княгиня обіцяла все виконати.

Князь поїхав; вона закрилася у своєму спокої і не виходить.

Довго чи коротко, прийшла до неї женщинка, здавалося - така проста, серцева!

- Що, - каже, - ти сумуєш? Хоч би на божий світ глянула, хоч би по саду пройшлася, тугу розмила, голову застудила.

Довго княгиня отговаривалась, не хотіла, нарешті подумала: «По садку походити не біда», - і пішла.

В саду розливалася ключова кришталева вода.

- Що, - каже женщинка, - такий спекотний день, сонце палить, а студена водиця - так і хлюпоче, не викупатися нам тут?

- Ні, ні, не хочу! - А там подумала: «Адже скупатися не біда!»

Скинула сарафанчик і стрибнула у воду. Тільки поринула, женщинка вдарила її по спині:

- Пливи ти, - каже, - білою качечкою!

І попливла княгиня білою качечкою.

Відьма негайно вбралася в сукню, прибралася, намалевалась і села чекати князя.

Тільки щеня вякнув, дзвоник дзенькнув, вона вже біжить назустріч, кинулась до князя, цілує, милує. Він зрадів, сам простягнув руки і не розпізнав її.

А біла качечка завдала яєчок, вивела діточок, двох хороших, а третього заморышка, і діточки її вийшли - ребяточки.

Вона їх виростила, стали вони по річечці ходити, злату рибку ловити, лоскутики сбирать, кафтаники зшивати, та вискакувати на бережок, та поглядати на лужок.

- Ох, не ходіть туди, діти! - казала мати.

Діти не слухали; нині пограють на травичці, завтра побігають по муравке, далі, далі, і забралися на княжий двір.

Відьма чуттям їх дізналася, заскрипіла зубами. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а там веліла розкласти вогню, навісити котли, наточити ножі.

Лягли два братики і заснули, - а заморышка, щоб не застудити, наказала їм мати в пазушке носити - заморышек-то і не спить, все чує, все бачить.

Вночі прийшла відьма під двері і запитує:

- Спите ви, дітки, чи ні?

Заморышек відповідає:

- Ми спимо - не спимо, думу думаємо, що хочуть нас усіх порезати; вогні кладуть калинові, котли высят кипучі, точать ножі булатні!

- Не сплять!

Відьма пішла, походила-походила, знову під двері:

- Спите ви, дітки, чи ні?

Заморышек знову говорить те ж:

- Ми спимо - не спимо, думу думаємо, що хочуть нас усіх порезати; вогні кладуть калинові, котли высят кипучі, точать ножі булатні!

- Що ж це все один голос? - подумала відьма, відчинила двері потихеньку, бачить: обидва брати сплять міцним сном, негайно обвела їх мертвою рукою - і вони померли.

Вранці біла качечка кличе діток; дітки нейдут. Зачуяло її серце, вона стрепенулася і полетіла на княжий двір.

На княжому дворі, білі, як хустинки, холодні, як пласточки, лежали братці поряд.

Кинулася вона до них, кинулася, крильця розпустила, діточок обхопила і материнським голосом заволала:

Кря, кря, мої діточки!

Кря, кря, мої голубяточки!

Я злиднями вас виходжувала,

Я сльозою вас выпаивала,

Темну ніч недосипала,

Солодкий кус недоїдала!

- Дружина, чуєш небувале? Качка примовляє.

- Це тобі здається! Накажіть качку з двору вигнати!

Її проженуть, вона облетить так знову до діткам:

Кря, кря, мої діточки!

Кря, кря, мої голубяточки!

Згубила вас відьма стара,

Відьма стара, змія люта,

Змія люта, підколодна;

Відняла у вас батька рідного,

Батька рідного - мого чоловіка,

Потопила нас у швидкій річечці,

Звернула нас в білих качок,

А сама живе - величається!

«Еге!» - подумав князь і закричав:

- Зловіть мені білу качечку!

Кинулися всі, а біла качечка літає і нікому не дається; вибіг сам князь, вона до нього на руки впала.

Взяв він її за крило і каже:

- Стань біла береза у мене позаду, а красна дівиця попереду!

Біла береза вигнулась у нього позаду, а красна дівиця стала попереду, і красну дівицю князь упізнав свою молоду княгиню.

Негайно зловили сороку, підв'язали їй два бульбашки, веліли в один набрати води живлющою, в іншій мові. Сорока злітала, принесла води. Збризнули діток живящею водою - вони стрепенулися, збризнули говорящею - вони заговорили.

І стала у князя ціла родина, і стали жити-поживати, добро наживати, худо забувати.

А відьму прив'язали до кінського хвоста, розмикали по полю: де відірвалася нога - там стала кочерга, де рука, там граблі, де голова - там кущ та колода; налетіли птахи - м'ясо поклювали, поднялися вітри - кістки розметали, і не залишилося від неї ні сліду, ні пам'яті!