Острівець Андрій, один із Зовнішніх Гебридських островів, розташований на південь від острова Барри, і його омиває Атлантичний океан безмежний. Навколо острівця вирують хвилі з білими гребінцями, а на березі завжди дме солоний різкий вітер. Над острівцем, пронизливо кричали, проносяться морські птахи: чайки з жалібними голосами і устрицееды, що, випнувши груди і розпластавши крила білим хрестом, літають з криком: "Бі-глік! Бі-глік! Бі-глік!" (Обережніше! Обережніше! Обережніше!)
На цьому острівці колись жив один пастух. Дружину його звали Мэриред. Вона дружила з однією "мирної жінкою", як в давнину називали фей. (А ще плем'я фей називали: "добрі сусіди" і "маленький народець".)
Ця фея була крихітна жінка з гострим обличчям, блискучими очима і смаглявою шкірою горіхового кольору. Жила вона в зеленому, порослому травою горбику, що височів неподалік від будинку пастуха. Кожен день фея дріботіла по стежці до його дому, відразу ж входила в кімнату і, підійшовши до вогнища, де горів торф, знімала з вогню і несла з собою великий чорний котел. Все це вона проробляла мовчки, а перед самим її відходом Мэриред їй говорила:В горн коваль насипле вугілля
І чавун розжарити докрасна.
Треба котел, повний кісток,
До мене принести дотемна.
Ввечері фея поверталася і залишала на порозі будинку котел, повний смачних мозкових кісточок.
І от якось раз довелося Мэриред відправитися на острів Баррі, його головне місто - Каслбей. Вранці перед від'їздом вона сказала чоловікові:
- Коли прийде "мирна жінка", скажи їй, що я поїхала в Каслбей. А вона хай візьме котел, як завжди бере.
Потім Мэриред поїхала, а чоловік її, залишившись один у будинку, почав крутити джгут із стебел вересу. Трохи згодом він почув чиїсь легкі кроки, підняв голову і побачив, що до будинку підходить "мирна жінка". І тут йому чомусь стало моторошно. Він згадав раптом всі розповіді про те, як феї заколдовывают людей, схопився з місця і, як тільки "мирна жінка" підійшла до порога, зачинив двері.
Треба сказати, що "маленький народець" дуже запальний і легко ображається. Блискучі оченята феї заблищали гнівом - так її розсердила грубість пастуха. Вона ступила ногою на виступ під вікном, а звідти видерлася на дах. Потім нахилилася над димовим отвором і щось крикнула. Це був зловісний, пронизливий крик.
Пастух в жаху притулився до дверей і раптом побачив, як великий чорний котел підстрибнув раз, потім ще раз і... вилетів в димохід. Але там його зараз же вхопила чиясь сухонькая смаглява ручонка.
Не скоро наважився пастух відкрити двері свого будинку, а коли відкрив, феї вже не було.
У той же вечір Мэриред повернулася з кошиком, повної свіжої оселедця, і першим обов'язком запитала чоловіка, чому котел не повернувся на своє місце у вогнищі.
- Адже "мирна жінка" завжди повертала його завидна, - додала вона. - Невже забула? Не схоже це на неї.
Тут чоловік розповів їй про все, що з ним сталося, поки вона була у від'їзді, а коли доказав, Мэриред міцно вилаяла його за дурість.
Потім вона встала, взяла ліхтар і побігла до зеленого пагорба, де жила фея. Світив місяць, і при її світлі Мэриред відшукала свій котел. Він стояв біля підніжжя горбка і, як завжди, був сповнений смачних мозкових кісток. Мэриред підняла котел і вже повернулася, щоб йти додому, як раптом чийсь нелюдський голос крикнув:
Молчунья-дружина, молчунья-дружина,
До нас прийшла з дрімучих лісів,
І ти, що стоїш на вершині пагорба,
Пустіть по сліду злих, лютих псів!
І тут з вершини пагорба почувся дикий вереск. Хтось темний, що там стояв, спустив зі зграї двох лежать біля його ніг зачарованих псів. З гучним протяжним гавкотом собаки втекли з горбка. Хвости їх були закручені над зеленими спинами, мови вивалилися і бовталися між гострими іклами.
Мэриред почула, що хтось за нею женеться, озирнулася і пустилася бігти, не пам'ятаючи себе від страху. Вона знала, що пси фей можуть наздогнати й розтерзати все живе, що зустрінуть на своєму шляху. Але як швидко вона бігла, зелені пси стали її наганяти - вона вже відчувала, як їх дихання обпікає їй п'яти, і подумала: "Ще мить, і вони схоплять мене зубами за щиколотки!"
І тут Мэриред згадала про кістки в котлі і здогадалася, як їй врятуватися. Вона сунула руку в котел і на бігу стала кидати на землю кістки, перекидаючи їх через плече.
Пси фей жадібно хапали кістки, і Мэриред зраділа, коли вони трохи відстали. Нарешті вона побачила свій будинок і незабаром підбігла до дверей. Але раптом почула, що пси знову її наздоганяють, і в розпачі крикнула чоловікові з останніх сил:
- Впусти мене!
А як тільки увірвалася в будинок, впала на підлогу за порогом. Чоловік негайно зачинив за нею двері. І тут вони почули, як пси фей люто дряпають кігтями двері і люто виють.
Всю ніч Мэриред з чоловіком просиділи, тремтячи від страху, - спати не лягали. Коли ж уранці, нарешті, наважився виглянути за двері, побачили, що вона з зовнішньої сторони вся подряпана кігтями зелених псів і обпалена їх вогненним диханням.
З тих пір "мирна жінка більше не приходила за котлом, а Мэриред і її чоловік все своє життя боялися потрапити на очі своїм "добрим сусідам" - феям.
|