Живало-бувало, - жив дід та з іншою дружиною. У діда була дочка і в баби була дочка.

Всі знають, як за мачухою жити: перевернешься - біта і недовернешься - біта. А рідна дочка що не зробить - за все гладять по голівки: розумниця.

Пасербиця і скотину поїла-годувала, дрова і воду в хату носила, топила піч, хату крейди - ще до світла... Нічим не старій догодиш - все не так, все погано.

Вітер хоч пошумить, та затихне, а стара баба розходиться - не скоро вгамується. Ось мачуха і придумала пасербицю зі світу зжити.

-Вези, вези її, старий, - каже чоловікові, - куди хочеш, щоб мої очі її не бачили! Вези її в ліс, на тріскучий мороз.

Старий затужив, заплакав, однак робити нічого, баби не переспоришь. Запріг коня:

-Сідай мила дочка, в сани.

Повіз бездомну в ліс, звалив в замет під велику ялина і поїхав. Дівчина сидить під ялиною, тремтить, озноб її пробирає. Раптом чує - неподалік Морозко за ялинкам потріскує, з ялинки на ялинку поскакує, пощелкивает. Опинився на тій їли, під якою дівиця сидить, і зверху її питає:

-Чи Тепло тобі, дівчино?

-Тепло, Морозушко, тепло, батечко.

Морозко став спускатися нижче, сильніше потріскує, пощелкивает:

-Чи Тепло тобі, дівчино? Чи Тепло тобі, червона?

Вона трохи дух переводить:

-Тепло, Морозушко, тепло, батечко.

Морозко спустився ще нижче, більше затріщав, сильніше защелкал:

-Чи Тепло тобі, дівчино? Чи Тепло тобі, червона? Чи Тепло тобі, зіронько?

Дівиця окостеневать стала, ледь-ледь ворушить язиком:

-Ой, тепло, голубчику Морозушко!

Тут Морозко зглянувся над дівчиною, огорнув її теплими шубами, відігрів пуховими ковдрами.

А мачуха по ній вже поминки справляє, пече млинці і кричить чоловіку:

-Іди, старий шкарбан, вези свою дочку ховати!

Поїхав старий у ліс, доїжджає до того місця, під великою ялиною сидить його дочка, весела, рум'яна, в собольей шубі, вся в золоті, в сріблі, і близько - короб з багатими подарунками.

Старий зрадів, поклав все добро в сани, посадив дочку, повіз додому.

А вдома баба пече млинці, а собачка під столом:

-Дзяв, дзяв! Старикову дочку в златі, в сріблі везуть, а бабину заміж не беруть.

Стара кине їй блін:

-Не так тявкаешь! Кажи: «Бабину дочку заміж беруть, а старикової дочки кісточки везуть...»

Собака з'їсть млинець і знову:

-Дзяв, дзяв! Старикову дочку в златі, в сріблі везуть, а бабину заміж не беруть.

Стара млинці їй кидала і била її, собачка - все своє... Раптом заскрипіли ворота, відчинилися двері, в хату йде падчерка - в златі-сріблі, так і сяє. А за нею несуть короб високий, важкий. Стара глянула - і руки нарізно...

-Запрягай, старий шкарбан, інший кінь! Вези, вези мою дочку в ліс та посади на те ж місце...

Старий посадив бабину дочку в сани, повіз її в ліс на те саме місце, вивалив в замет під високою ялиною і поїхав.

Старухіна дочка сидить, зубами стукає.

А Морозко по лісі потріскує, з ялинки на ялинку поскакує, пощелкивает, на бабину дочку поглядає:

-Чи Тепло тобі, дівчино?

А вона йому:

-Ой, студено! Не скрипи, не тріщи, Морозко...

Морозко став спускатися нижче, більше потріскувати, поклацувати.

-Чи Тепло тобі, дівчино? Чи Тепло тобі, червона?

-Ой, руки, ноги відмерзли! Піди, Морозко... Ще нижче спустився Морозко, сильніше залицяється, затріщав, защелкал:

-Чи Тепло тобі, дівчино? Чи Тепло тобі, червона?

-Ой, зовсім застудил! Згинь, пропади, проклятий Морозко!

Розсердився Морозко та так побив, що старухіна дочка окостенела.

Трохи світло стара посилає чоловіка:

-Запрягай швидше, старий шкарбан, їдь за дочкою, привези її в златі-сріблі...

Старий поїхав. А собачка під столом:

-Дзяв, дзяв! Старикову дочка женихи візьмуть, а бабиної дочки в мішку кісточки везуть.

Стара кинула їй пиріг:

-Не так тявкаешь! Скажи: «Бабину дочку в златі-сріблі везуть...»

А собачка - все своє:

-Дзяв, дзяв! Старикову дочка женихи візьмуть, а бабиної дочки в мішку кісточки везуть...

Заскрипіли ворота, стара кинулась зустрічати дочку. Рогожу відвернула, а дочка лежить у санях мертва.

Заголосила стара, та пізно.

В обробці О.М. Толстого.