Жив у нашому заводі старий один, на прізвисько Кокованя. Сім'ї у Коковани не залишилося, він і придумав взяти діти сирітку. Запитав у сусідів, - не знають кого, а сусіди кажуть:

- Нещодавно на Глінці осиротіла родина Григорія Потопаева. Старших-то дівчат прикажчик велів у панську рукодельню взяти, а одну девчоночку по шостому році нікому не треба. Ось ти і візьми її.

- Незручно мені з дівчиною. Парнишечко б краще. Навчив би його своїй справі, пособника б ростити став. А з дівчиськом як? Чому я її вчити-то буду? Потім подумав-подумав і каже:

- Знав я Григорья так і його дружину теж. Обидва веселі та спритні були. Якщо дівчинонько по батькам піде, не тужливо з нею в хаті буде. Візьму її. Тільки піде?

Сусіди пояснюють:

- Погане життя у неї. Прикажчик хату Григор'єву віддав якомусь горюну і наказав за це сирітку годувати, поки не підросте. А у того своя сім'я більше десятка. Самі не досхочу їдять. Ось господиня і взъедается на сирітку, закидає її шматком. Та хоч маленька, а розуміє. Прикро їй. Як не піде від такого життя! Та й уговориш, піди-но.

- І то правда, - відповідає Кокованя, - умовлю як-небудь.

У святковий день і прийшов він до тих людей, у кого сирітка жила. Бачить, повна хата народу, великих і маленьких. На голбчике, біля печі, дівчинонько сидить, а поруч з нею кішка бура. Дівчинонько маленька, і кішка маленька і до того худа та обідрана, що рідко хто таку в хату пустить. Дівчинонько цю кішку гладить, а вона до того дзвінко муркоче, що по всій хаті чути.

Подивився Кокованя на девчоночку і питає:

- Це у вас григор'єва-то подаренка?

Господиня відповідає:

- Вона сама. Мало однієї, так ще кішку драную десь підібрала. Відігнати не можемо. Всіх моїх хлопців перецарапала, та ще годуй її!

Кокованя і каже:

- Неласкаві, видно, твої хлопці. У ній геть муркоче.

Потім питає у сирітки:

- Ну, як, подаренушка, підеш до мене жити?

Дівчинонько здивувалася:

- Ти, дідо, як дізнався, що мене Даренкой звуть?

- Та так, - відповідає, - саме вийшло. Не думав, не гадав, ненавмисно потрапив.

- Ти хоч хто? - запитує дівчинонько.

- Я, - каже, - на кшталт мисливця. Влітку піски промиваю, золото добувають, а взимку по лісах за цапом бігаю так все побачити не можу.

- Застрелиш його?

- Ні, - відповідає Кокованя. - Простих козлов стріляю, а цього не стану. Мені подивитися полювання, в якому місці він правою передньою ніжкою топнет.

- Тобі нащо це?

- А от підеш до мене жити, так все й розкажу, - відповів Кокованя.

Девчоночке цікаво стало про козла дізнатися. І бачить-старий веселий та лагідний. Вона й каже:

- Піду. Тільки ти цю кішку Муренку теж візьми. Дивись, яка гарна.

- Про це, - відповідає Кокованя, - що й говорити. Таку дзвінку кішку не взяти-залишитися дурнем. Замість балалайки вона у нас у хаті буде.

Господиня чує їхню розмову. Рада-радехонька, що Кокованя сирітку до себе кличе. Стала скоріше Даренкины збирати пожитки. Боїться, як би старий не передумав.

Кішка ніби теж розуміє весь розмова. Треться біля ніг-то так муркоче:

- Пр-равильне придумав. Пр-равильне.

Ось і повів Кокованя сирітку до себе жити.

Сам великий та бородатий, а вона малесенька і носишко ґудзиком. Йдуть по вулиці, і кошчонка обідрана за ними пострибує. Так і стали жити разом дід Кокованя, сирітка Даренка та кішка Муренка. Жили-поживали, добра багато не наживали, а на життя не плакалися, і у всякого справу було. Кокованя з ранку на роботу йшов. Даренка в хаті прибирала, юшку та кашу варила, а кішка Муренка на полювання ходила-мишей ловила. До вечора зберуться, і весело їм. Старий був майстер казки розповідати, Даренка любила ті казки слухати, а кішка Муренка лежить так муркоче:

- Пр-равильне говорить. Пр-равильне. Тільки після всякої казки Даренка нагадає:

- Дідо, про цапа-то скажи. Який він?

Кокованя спершу відмовлявся, потім і розповів:

- Той козел особливий. У нього на правій передній нозі срібне копитце. В якому місці топнет цим копитцем-там і з'явиться дорогий камінь. Раз топнет - один камінь, два топнет - два камені, а де ніжкою бити стане - там купа дорогих каменів. Сказав це, та й не радий став. З тієї пори у Даренки тільки й розмови, що про це козлі.

- Дідо, а він великий?

Розповів їй Кокованя, що зростанням козел не вище стола, ніжки тоненькі, головка лєгусєнька.

А Даренка знову запитує:

- Дідо, а ріжки в нього є?

- Ріжки, - відповідає, - у нього відмінні. У простих козлов на дві гілочки, а у нього на п'ять гілок.

- Дідо, а він кого їсть?

- Нікого, - відповідає, - не їсть. Травою та листом годується. Ну, сіно теж взимку в стожках під'їдає.

- Дідо, а шерстка у нього яка?

- Влітку, - відповідає, - буренькая, як от у Муренки нашої, а взимку сіренька.

- Дідо, а він душн'ой?

Кокованя навіть розсердився:

- Який же душн'ой! Це домашні козли такі бувають, а лісовий козел, він лісом і пахне.

Став восени Кокованя в ліс збиратися. Треба було йому подивитися, в якій стороні козлов більше пасеться. Даренка і давай проситися:

- Візьми мене, дідо, з собою. Може, я хоч сдалека того козлика побачу.

Кокованя і пояснює їй:

- Сдалека-то його не розгледиш. У всіх козлів восени ріжки є. Не розбереш, скільки на них гілок. Взимку ось - справа інша. Прості козли безрогі ходять, а цей, Срібне копитце, завжди з ріжками, хоч влітку, хоч взимку. Тоді його сдалека можна визнати.

Цим і відговорився. Залишилася Даренка будинку, а Кокованя в ліс пішов.

Днів через п'ять вернувся Кокованя додому, розповідає Даренке:

- Нині в Полдневской стороні багато козлов пасеться. Туди і піду взимку.

- А як же, - запитує Даренка, - взимку в лісі ночувати станеш?

- Там, - відповідає, - у мене зимовий балаган у покосных ложков поставлений.

Хороший балаган, з вогнищем, з віконцем. Добре там.

Даренка знову запитує:

- Срібне копитце у тій же стороні пасеться?

- Хто його знає. Може, і він там.

Даренка тут і давай проситися:

- Візьми мене, дідо, з собою.

Я в балагані сидіти буду. Може, Срібне копитце близько підійде, я подивлюся.

Старий спершу руками замахав:

- Що ти! Що ти! Статочное ли дело взимку по лісі маленькій дівчинці ходити! На лижах адже треба, а ти не вмієш. Угрузнешь в снігу. Як я з тобою буду? Замерзнеш!

Тільки Даренка ніяк не відстає:

- Візьми, дідо! На лижах-то я трохи вмію.

Кокованя відмовляв-відмовляв, потім і подумав про себе: "Зводити хіба? Раз побуває в інший не запросится".

Ось він і каже:

- Гаразд, візьму. Тільки, цур, в лісі не ревіти і додому до часу не проситися.

Як зима у повну силу увійшла, стали вони в ліс збиратися. Поклав Кокованя на ручні санки два мішки сухарів, припас мисливський та інше, що йому треба. Даренка теж вузлик собі нав'язала. Лоскуточков взяла ляльку плаття шити, клубок ниток, голку та ще мотузку.

"Не можна, - думає, - цією мотузкою Срібне копитце зловити?"

Шкода Даренке кішку свою залишати, та що поробиш. Гладить кішку на прощання, розмовляє з нею:

- Ми, Муренка, з дідом в ліс підемо, а ти сиди вдома, лови мишей. Як побачимо Срібне копитце, так і воротимся. Я тобі тоді все розповім.

Кішка лукаво поглядає, а сама муркоче:

- Пр-равильне придумала. Пр-равильне.

Пішли Кокованя з Даренкой. Всі сусіди дивуются:

- З розуму выжился старий! Таку маленьку дівчинку в ліс взимку повів!

Як стали Кокованя з Даренкой з заводу виходити, чують - собачонки щось сильно занепокоїлися. Такий гавкіт та вереск підняли, ніби звіра на вулицях побачили. Озирнулися, - а це Муренка серединою вулиці біжить, від собак відбивається. Муренка тій порі поправилася. Велика та здорова стала. Собачонки до неї підступитися не сміють. Хотіла Даренка зловити кішку та додому забрати, тільки де тобі! Добігла Муренка до лісі, так і на сосну. Піди злови! Покричала Даренка, не могла кішку приманити. Що робити? Пішли далі. Дивляться, - Муренка стороною біжить. Так і до балагану добралася.

Ось і стало їх в балагані троє. Даренка хвалиться:

- Так веселіше.

Кокованя підтакує:

- Відомо, веселіше.

А кішка Муренка згорнулася клубочком біля печі і дзвінко муркоче:

- Пр-равилно говориш. Пр-равильне.

Козлов в ту зиму багато було. Це простих. Кокованя кожен день то одного, то двох до балагану зносив. Шкурок у них накопичилося, козлиного м'яса насолили - на ручних санках не відвезти. Треба б в завод за конем сходити, так як Даренку з кішкою в лісі залишити! А Даренка попривыкла в лісі. Сама каже старому:

- Дідо, сходив би ти в завод за конем. Адже треба солонину додому перевезти.

Кокованя навіть здивувався:

- Яка ти в мене розумниця, Дар'я Григорівна. Як велика розсудила. Тільки забоишься, мабуть, одна-то.

- Чого, - відповідає, - боятися. Балаган у нас міцний, вовкам не домогтися. І Муренка зі мною. Не забоюсь. А ти скоріше ворочайся все-таки!

Пішов Кокованя. Залишилася Даренка з Муренкой. Вдень-то звично було без Коковани сидіти, поки він козлов вистежував... Як стало темніти, запобаивалась. Тільки дивиться, - Муренка лежить спокійнісінько. Даренка і повеселішала. Села до віконечка, дивиться в сторону покосных ложков і бачить - по лісі якийсь котиться клубочок. Як ближче підкотився, розгледіла, - це козел біжить. Ніжки тоненькі, головка лєгусєнька, а на ріжках з п'яти гілочок.

Вибігла Даренка подивитися, а нікого немає. Вернулася, та й каже:

- Видно, я задрімала. Мені й здалося.

Муренка муркоче:

- Пр-равильне говориш. Пр-равильне.

Лягла Даренка поряд з кішкою, та й заснула до ранку. Другий день пройшов. Не вернувся Кокованя. Скучненько стало Даренке, а не плаче. Гладить Муренку та примовляє:

- Не нудьгуй, Муренушка! Завтра дідо неодмінно прийде.

Муренка свою пісеньку співає:

- Пр-равильне говориш. Пр-равильне.

Посиділа знову Даренушка біля віконця, помилувалася на зірки. Хотіла спати лягати, раптом по стінці топоток пройшов. Злякалася Даренка, а топоток по іншій стіні, потім з тієї, де віконечко, де потім дверцята, а там і зверху запостукивало. Не голосно, ніби хто легенький та швидкий ходить. Даренка і думає: "Не козел той вчорашній прибіг?"

І до того їй захотілося подивитися, що і страх не тримає. Відчинила двері, дивиться, а козел - тут, зовсім близько. Праву передню ніжку підняв - ось топнет, а на ній срібне копитце блищить, і ріжки в козла про п'яти гілках. Даренка не знає, що їй робити, так і манить його як домашнього:

- Мо-ка! Мо-ка!

Козел на це як розсміявся. Повернувся і побіг.

Прийшла Даренушка в балаган, розповідає Муренке: - Я подивилася на Срібне копитце. І ріжки бачила, і копитце бачила. Не бачила тільки, як той козел ніжкою дорогі камені вибиває. Іншого разу, видно, покаже.

Муренка, знай, свою пісеньку співає:

- Пр-равильне говориш. Пр-равильне.

Третій день пройшов, а всі Коковани немає. Зовсім затуманилася Даренка. Слізки запокапывали. Хотіла з Муренкой поговорити, а її немає. Тут зовсім злякалася Даренушка, з балагану вибігла кішку шукати.

Ніч місячна, світла, далеко видно. Дивиться Даренка - кішка близько на покосном ложці сидить, а перед нею козел. Варто, ніжку підняв, а на ній срібне копитце блищить. Муренка похитує головою, і козел теж. Ніби розмовляють. Потім стали покосным ложок бігати. Біжить-біжить козел, зупиниться та давай копитцем бити. Муренка підбіжить, козел далі відскочить і знову б'є копитцем. Довго вони так за покосным ложок бігали. Не видно їх стало. Потім знову до самого балагану вернулися.

Тут підскочив козел на дах і давай по ній срібним копитцем бити. Як іскри з-під ніжки-то камінчики посипалися. Червоні, блакитні, зелені, бірюзові-всякі. До цієї пори якраз Кокованя і повернувся. Дізнатися свого балагану не може. Весь він як купу дорогих каменів став. Так і горить-переливається різними вогнями. Нагорі козел стоїть - і все б'є та б'є срібним копитцем, а сиплються камені так сиплються. Раптом Муренка скок туди ж. Встала поруч з козлом, голосно мяукнула, і ні Муренки, ні Срібного копитця не стало. Кокованя відразу полшапки каменів нагріб, так Даренка запитала:

- Не чіпай, дідо! Завтра вдень ще на це подивимося. Кокованя і послухався. Тільки до ранку-то великий сніг випав. Всі камені і засипало. Перегребали потім сніг, та нічого не знайшли. Ну, їм і того вистачило, скільки Кокованя в шапку нагріб. Все б добре, та Муренки шкода. Більше її так і не бачили, та й Срібне копитце теж не здався. Потішив раз, - і буде. А за тим покосным ложок, де козел скакав, люди камінчики знаходити сталі. Зелененькі більше. Хризолитами називаються. Бачили?

Автор: П.П. Бажов