Давним-давно, коли на землі ще не перевелися велетні, Тетертауне правил король, і був у нього син Айен. Як-то раз королевич пішов на полювання. Раптом бачить - на дереві змія. Підкралася до ворону і от-от укусить його. Айен схопив свою пращу, запустив в змію каменем, і вона мертва впала на землю. А ворон в ту ж мить перетворився на красивого юнака з чорними блискучими волоссям і темними очима. Він із вдячністю подивився на свого спасителя і сказав:
- Тисячу разів дякую тобі, королевич, за те, що ти мене розчаклував, і я ворона став знову людиною. Ось візьми цей вузлик і іди своєю дорогою, - тут юнак простягнув Айену якийсь предмет з гострими кутами, загорнутий у ганчірку. - Але пам'ятай: вузлик розв'яжи тільки там, де тобі найбільше хотілося б жити.
І юнак зник за гребенем гори.
Королевич пішов додому, але йому не терпілося дізнатися, який подарунок він отримав. Вузлик був дуже важкий, і коли Айен підійшов до густому темному лісі, що ріс за кілька миль від його отчого дому, він вирішив присісти і відпочити.
"Ну тепер вже, напевно, нічого страшного не трапиться, якщо я тільки загляну у вузлик і подивлюся, що там таке", - подумав королевич.
Не втерпів і розв'язав вузлик. І раптом перед Айеном виник величезний замок, якого він в житті не бачив. Башти замку здіймалися вище найвищих дерев, а навколо нього розкинулися пишні квітники та зелені сади.
Айен прямо замилувався цим замком. Але раптом збагнув, яку дурницю зробив, що не поборов цікавості.
"Мені треба було почекати до тієї красивій зеленій лощини, що навпроти нашого будинку, - журився він. - Адже найбільше мені хотілося б жити там. Ех, якби можна було знову загорнути замок в ганчірку і віднести туди!"
І раптом почулися чиїсь кроки, та такі важкі, що навіть дерева в лісі захиталися. Гілки їх тремтіли, земля тряслася, і ось уже вдалині показався величезний велетень з вогненно-рудим волоссям і бородою.
- Даремно ти збудував собі будинок тут, королевич, - заревів він. - Адже ця земля моя!
- А мені зовсім не хочеться, щоб будинок мій стояв тут, - мовив Айен - Та тільки не можу я знову загорнути його в ганчірку й понести.
Тут велетень посміхнувся в свою руду бороду і сказав:
- Яку нагороду даси ти мені, королевич, якщо я сам заверну твій замок в ганчірку?
- А якої нагороди ти просиш? - запитав Айен.
- Віддай мені свого первістка, коли йому виповниться сім років, - відповів велетень.
У Айена поки не було ні дружини, ні дітей, і він охоче погодився:
- Тільки-то? Будь ласка! Первістка мого ти отримаєш.
Велетень негайно схопив замок разом з пишними квітниками і зеленими садами і загорнув усе це в ганчірку, а королевич узяв вузлик і відправився додому.
Як тільки Айен дійшов до красивій зеленій лощини, що була перед його рідною домівкою і де йому так хотілося жити, він зараз же розв'язав вузлик. І ось в лощині виник замок, а навколо нього розкинулися пишні квітники та зелені сади. Айен дуже зрадів. Відчинив величезну двері замку і увійшов до великої зали. В залі стояла красива дівчина з ясними очима. Вона посміхнулася Айену і сказала:
- Підійди до мене, королевич! Все тут до твоїх послуг, якщо ти згоден одружитися на мені сьогодні ж увечері.
Королевич був радий одружитися на такій красуні. Їх тут же повінчали, і вони мирно і щасливо зажили у своєму новому замку, а коли старий король помер, Айен став правителем Тетертауна. Незабаром у королівської чети народився син, але Айен і думати забув про свій необачний обіцянку велетню.
Минуло сім років і один день. І раптом дерева в зелених садах загойдалися, земля затряслася, і велетень з вогненно-рудим волоссям і бородою підійшов до замку вимагати своєї нагороди.
Королева виглянула у вікно, побачила велетня і запитала короля:
- Милий мій чоловік, що йому тут треба, цього страшного рудого велетня?
- Горе мені! - відповів Айен. - Він прийшов за нашим первістком.
І, розорений, він розповів дружині про свою зустріч з велетнем сім років тому.
- Дозволь мені залагодити справу, - сказала королева. - Я придумала, як допомогти горю.
Між тим велетень заревів все голосніше, вимагаючи обіцяного, і Айен крикнув йому у відповідь:
- Зараз пришлю тобі свого сина. Мати одягає його в дорогу.
А королева наказала привести синочка кухаря. Він був ровесник маленького принца, і вона вирішила віддати велетня цього хлопчика замість свого сина. Адже вона думала, що велетня обдурити не важко.
Вона одягла синочка кухаря в сукні принца і відвела до велетня. Велетень пішов разом з хлопчиком, але ще не встиг далеко відійти, як подумав: "А раптом цей хлопчисько зовсім не маленький принц?" І ось він відламав від горіхового куща товстий прут, подав його синові кухаря і запитав:
- Що зробить твій батько з цим прутом, якщо візьме його в руки?
- Повинно бути, відганяє собак і кішок, що підбираються до м'яса на королівській кухні, - відповів хлопчик.
Так велетень дізнався, що цей хлопчик не королівський син, і в страшному гніві повернув назад до замку. Король з королевою побачили велетня і здогадалися, що їм не вдалося його обдурити. Але королева все-таки не здалася. Вона покликала синочка дворецького, теж семирічного хлопчика. Поки велетень нетерпляче чекав на подвір'ї, королева одягла синочка дворецького в сукні принца і відіслала його велетня замість свого сина.
Велетень відвів хлопчика, але ще не встиг відійти далеко, як знову вирішив дізнатися, чи правда йому віддали маленького принца, а не когось іншого. Він знову відламав прут від горіхового куща, подав його хлопцеві і запитав:
- Що зробить твій батько з цим прутом, якщо візьме його в руки?
- Повинно бути, віджене кішок і собак, якщо ті близько підійдуть до королівським пляшок і склянок, - відповів син дворецького.
Так велетень дізнався, що і цей хлопчик не королівський син, і повернув назад до замку в ще більш страшному гніві.
- Давайте мені свого сина! - заревів він, та так голосно, що затряслися найвищі вежі. - А якщо і цього разу не віддасте, - каменя на камені не залишиться від вашого замку!
Робити нічого. Як не гірко було королеві, вона знала, що в третій раз їй велетня не перехитрити.
В цей час маленький принц грав зі своїм цуценям у дворі. Королева, заливаючись слізьми, покликала його і відвела до велетня. А той, як вгледів хлопчика, відразу дізнався, що він королівський син, - дуже вже він був красивий і тримався гордо.
Разом вони пройшли довгий шлях від королівського замку до великанова будинку. Будинок цей стояв на березі озера з темною водою. Тут принца радо зустріли, і тут він залишився жити.
Проходили роки, принц виріс, став сильним, красивим юнаком.
Якось раз вранці він пішов в гори на полювання, а коли повертався, почув, підходячи до будинку, тихий спів. Він підняв голову і побачив у самому верхньому віконці красиву дівчину з золотаво-рудим волоссям.
- Прекрасна дівчина, хто ти? - запитав він, і в душі його відразу спалахнула любов до неї.
- Я молодша дочка велетня, - відповіла вона, - і часто на тебе милувалася, коли ти проходив по дому мого батька.
Принц, не довго думаючи, зізнався їй у коханні, і дочка велетня відповіла, що для неї немає більшої радості, ніж стати його дружиною.
- Але слухай уважно, що я тобі скажу. Від цього залежить наше майбутнє щастя, - мовила вона. - Завтра батько запропонує тобі одружитися на одній з моїх двох старших сестер. А ти відмовся і скажи, що хочеш одружитися на його молодшої дочки. Батько буде гніватися, але я справа залагоджу, і все буде добре.
І правда, на другий же день велетень покликав принца і запропонував йому вибрати собі в дружини одну з його двох старших дочок. Але принц не забув наказу красуні і сказав велетневі:
- Я хочу одружитися на твоїй молодшої дочки.
Велетень страшно розгнівався - адже молодша дочка була його найдорожчим скарбом і він готував її за могутнього короля, що правив сусіднім королівством. І він відразу придумав, як помститися принцу за таку зухвалу прохання.
- Багато ти просиш, принц, - сказав він і хитро посміхнувся в свою руду бороду. - Такий скарб, як моя молодша дочка, даром не отримаєш. Якщо хочеш на ній одружитися, спершу зроби три справи, які я тобі доручу. А не зумієш, втратиш не тільки мою дочку, але і життя своє. Ну, що скажеш? Згоден ти ризикнути життям заради своєї примхи?
- Охоче, - відповів принц. - Адже без цієї забаганки, як ти кажеш, моє життя буде все одно що згаслий вогнище.
На інший день велетень пішов на полювання, а перед відходом поставив принцу першу задачу - велів йому вичистити величезний хлів у дворі. В цьому хліві стояло сто корів, і його не чистили сім років.
- Я повернуся ввечері, - сказав велетень. - До того часу хлів у тебе повинен бути таким чистим, що покоти за нього золоте яблуко - з кінця в кінець прокотиться, ні за що не зачепиться. А не вичистиш, вже я поп'ю твоєї кровиночки!
Принц вислухав ці слова, і серце в нього впало. Однак на ранок він встав рано, пішов у хлів і взявся за роботу, хоч і бачив, що її не закінчити. Але як тільки велетень вийшов з дому і зник за горами, його молодша дочка прибігла до принца і стала його втішати.
- Не журися! - каже. - Я ж тобі сказала, що все буде добре. І не тривожся! Приляж он там за дверима, під тінистим деревом і спи собі.
Принц послухався. Ліг під тінистим деревом і, хоч і був неспокійний, міцно заснув. Прокинувся він уже в сутінках. Подивився - дівчата і слід прохолов. Але хлів був вичищений, та так добре, що покоти за нього золоте яблуко - і воно з кінця в кінець прокотиться, ні за що не зачепиться.
Трохи згодом велетень повернувся, побачив, що принц виконав перше його доручення, і в досаді насупив свої руді кошлаті брови.
- Як тобі це вдалося, не знаю, - каже, - Але раз справу зроблено, доведеться мені поставити тобі другу задачу.
І він наказав принцу:
- Завтра покрій цей хлів покрівлею з пташиного пір'я. Всі вони повинні бути різних кольорів - так, щоб навіть двох однакових не було. На це піде тисяча тисяч різних птахів. А не зумієш, я, як повернуся, досхочу поп'ю твоєї кровиночки.
Ранок сонце зійшло рано, а принц ще раніше взяв лук і стріли і відправився на торф'яні болота, щоб настріляти птахів і набрати пір'я для покрівлі. Але він не сподівався на успіх. Та йому не пощастило - до полудня він підстрелив двох чорних дроздів, але пір'я у них були однакового кольору. І раптом до нього підійшла молодша дочка велетня і каже:
- Не журися! Я ж тобі казала, що все буде добре. І не тривожся. Приляж он там, на запашний верес і спи собі.
Принц послухався, хоч і подумав, що як він прокинеться, так йому і кінець прийде. Він ліг на вереск і заснув міцним сном. Коли він прокинувся, сутінки вже спускалися на болото, а великановой дочки і слід прохолов. Тоді принц повернувся додому і прямо диву дався, побачивши, що хлів вже покритий дахом з пташиного пір'я. Тисяча тисяч різних пір'я виблискували там, переливаючись всіма кольорами веселки. Тисяча тисяч різних птахів пішло на цю покрівлю.
Велетень побачив, що й друге його доручення виконано, і розгнівався ще дужче.
- Як ти зробив це, не знаю, - сказав він. - Але раз вже справа зроблена, доведеться поставити тобі третю задачу. Завтра принеси мені до обіду п'ять сорочьих яєць, що лежать у гнізді на верхівці ялини біля озера. Принесеш, я в той же вечір поставлю пишний весільний бенкет.
Ранок принц пішов до озера, коли досвітній туман ще лежав на воді. Ялина була така могутня, що її верхні гілки упиралися в хмари. Високо-високо на цих гілках виднівся маленький клубочок - сорочье гніздо. Від землі до нижніх гілок ялини було п'ятсот футів.
Як не намагався принц забратися на дерево по стовбуру - не зміг. Тільки вибився з сил так обідрав собі руки об шорстку кору. Опівдні він все ще стояв на землі під деревом і в розпачі дивився на свої закривавлені долоні, як раптом до нього підбігла молодша дочка велетня. Але на цей раз вона не веліла принцу лягати спати.
Вона один за іншим обламала свої пальчики і понатикали їх у щілини на стовбурі дерева, так, щоб принцу було за що вхопитися руками і на що ступити ногою. І ось принц почав дертися на ель - швидко, як тільки міг. Нарешті добрався до самої верхівки і став на тонкий гнучкий сук. А сук прогнулася під його вагою - ось-ось зламається. Але принц уже простягнув руку до сорочьему гнізда.
- Ох, скоріше, скоріше! - крикнула йому знизу дочка велетня. - Батько йде додому! Його подих мені спину пече.
Принц швидко схопив гніздо і поспішив спуститися на землю з п'ятьма сорочьими яйцями, цілими і неушкодженими. По дорозі він виймав з щілин пальчики дівчини, але так поспішав, що забув на верхівці дерева мізинчик з її лівої руки.
- Ну, тепер мерщій знеси яйця мого батька, - сказала дочка велетня. - Та нині ж увечері я стану твоєю дружиною, якщо тільки ти зумієш дізнатися мене. Батько накаже мені і сестрам одягнутися однаково і закрити обличчя щільними покривалами. І ось коли весільний бенкет скінчиться, батько скаже тобі: "Іди до своєї дружини, королівський син!" А ти вибери з нас трьох ту, що без мізинця на лівій руці.
Принц зрадів, що всі три справи вже зроблено, і поспішив віднести велетня п'ять сорочьих яєць. Побачив їх велетень і прийшов у страшну лють, але намагався її приховати і звелів готуватися до пишному весільному бенкеті. А принцу сказав:
- Нині ввечері отримаєш, чого бажав. Якщо тільки... - і він хитро посміхнувся в свою руду бороду, - якщо тільки ти дізнаєшся свою наречену.
І ось коли в залі отпировали і страви з м'ясом були спорожнені, а посудини, повні зля, осушені болота, велетень повів принца в невелику кімнату, де їх чекали всі три великановы дочки. Вони були одягнені однаково в довгі сукні з білосніжною вовняної тканини, а обличчя їх були закриті щільними покривалами, так що розглянути їх було неможливо.
- Ну, королівський син, тепер підійди до своєї жінки, - сказав велетень.
Принц підійшов до трьом дівчатам і, не вагаючись, став поруч з тією, у якої не було мізинця на лівій руці. Тут велетень побачив, що всі його підступи ні до чого не привели - принц домігся-таки його молодшої дочки. І велетень так розгнівався, як ще ніколи не гнівався. Але поки що не було чого робити. Довелося йому дозволити молодим піти в шлюбний спокій.
Як тільки принц і дочка велетня залишилися одні, вона сказала:
- Дивись не засни, а не то загинеш! Треба нам тікати, поки батько тебе не вбив.
І ось вона взяла яблуко і розрізала його на дев'ять скибочок. Дві скибочки вона поклала в головах ліжка, два - в ногах. Потім вивела принца з дому і поклала дві скибочки яблука у першій двері та два у другий. Останній скибочку вона залишила за ворітьми, що вели у двір. Потім молоді пішли в стайню, зняли пута з молодою сивої кобили, сіли на неї верхи і помчали геть на крилах вітру.
А велетень думав, що молоді все ще в шлюбному спокої. Трохи згодом він крикнув їм:
- Ви спите?
І дві скибочки яблука, що лежали в узголів'я ліжка, відповіли:
- Ще ні!
Велетню не терпілося, щоб молоді скоріше заснули, - тоді він пішов би в їх спальню і вбив би принца. І ось він знову крикнув:
- Ви спите?
І дві скибочки в ногах ліжка відповіли:
- Ще ні!
В третій раз велетня відповіли ті дві скибочки, що лежали біля перших дверей, а вчетверте - ті, що лежали біля другої. Тут велетень запідозрив недобре і спохмурнів.
- Повинно бути, ви хочете втекти, - сказав він.
Нарешті він в п'ятий раз запитав:
- Ви спите? - і скибочку яблука, що залишився за воротами, відповів:
- Ще ні! - але голос у нього був такий тихий, що велетень одразу про все здогадався. Він скочив на ноги і заревів:
- Ви втекли!
Тут він кинувся геть з дому, в страшному гніві на доньку за те, що вона його обдурила, і погнався за втікачами. А ті все летіли вперед на сивої кобылице.
На ранок, трохи замерехтіло, дочка велетня сказала чоловікові:
- Чуєш, як земля тремтить? Це батько нас наганяє - його подих мені спину пече.
- Ох! Що ж нам робити? - вигукнув принц. - Як нам від нього врятуватися?
- Сунь руку в вухо сивої кобылице, - сказала дочка велетня, - і що знайдеш там, то кинь назад, та так, щоб це впала поперек дороги батькові.
Принц засунув пальці у вухо сивої кобылице і вийняв звідти сучок з колючками. Він кинув сучок назад через плече, і на дорозі виросли і розрослися на двадцять миль зарості терну, такі густі, що навіть маленький звір ласка і той не міг би пробратися крізь цю непрохідну гущавину.
Як побачив велетень перешкоду на своєму шляху, вилаявся страшною лайкою.
- Все одно наздожену! - загарчав він і швидко повернув додому, щоб взяти свій гострий сокиру і ніж, яким обрізають сучки.
Незабаром він повернувся і швидко прорубав собі дорогу в хащах. І ось опівдні, коли сонце високо стояло на небі, дочка велетня знову крикнула чоловікові:
- Батько наганяє! Його подих мені спину пече!
І вона знову веліла принцу сунути пальці в вухо сивої кобылице і потім кинути на дорогу то, що він звідти вийме. Цього разу принц вийняв уламок сірого каменю і кинув його назад через плече. І як тільки камінчик впав на дорогу, позаду втікачів зросли прямовисні скелі і захарастили рівнину на двадцять миль у довжину і двадцять завширшки.
Велетень побачив перед собою ці неприступні гори і заревів:
- Мене не зупиниш! Все одно наздожену!
Він бігом кинувся назад, і земля тряслася під його ногами. А як прибіг додому, схопив свій товстелезний лом і величезну кирку. Вже темніло, коли він, нарешті, пробив собі дорогу в скелях. Але от зійшла місяць, і дочка велетня крикнула чоловікові в третій раз:
- Батько наганяє! Його подих мені спину пече!
Принц не став чекати її наказів - сам втретє засунув пальці у вухо сивої кобылице і витягнув маленький пухирець з водою. Та ледве він кинув його назад через плече, бездонне озеро в двадцять миль завдовжки і двадцять завширшки розлилося позаду втікачів. А велетень гнався за ними до того швидко, що не зміг зупинитися, коли озеро раптом розлилося біля його ніг. Полетів вниз головою прямо в темну воду і потонув. І дочка його, ні принц і ніхто інший на світі ніколи вже більше його не бачили.
Вірна сивая кобилиця перейшла на рівну рись. Місяць піднялася високо і освітила все довкола. І тут принц раптом дізнався свої рідні місця.
- Дивись! Ми під'їжджаємо до мого отчого дому! - сказав він молодій дружині. - Ось ті самі поля, де я грав дитиною.
І він радів великою радістю, що нарешті повернувся на батьківщину.
Трохи згодом вони під'їхали до старого кам'яного колодязя і спішилися, щоб трохи відпочити. Коли ж принц підвівся і зібрався їхати додому, дочка велетня сказала:
- Краще їдь до батька один і підготуй його до мого приходу. А я почекаю тебе тут.
Принц погодився, і коли він скочив у сідло, дружина стала йому карати:
- Милий мій, не дозволяй нікому - ні людині, ні звіру - доторкнутися до тебе губами, поки ти далеко від мене. А якщо дозволиш, знайде на тебе затьмарення, і ти мене назавжди забудеш.
- Та хіба можу я забути! - заперечив принц. Але все-таки обіцяв виконати наказ дружини.
Він поскакав і незабаром під'їхав до свого багатого отчого дому, що стояв у красивій зеленій долині. І хоча принцу було тільки сім років, коли за ним прийшов велетень, він одразу згадав і ці високі башти, і пишні квітники, зелені сади, що оточували замок. Він залишив у дворі свою сиву кобилицю і увійшов у величезний зал. Батьки сиділи за головним столом, і коли побачили перед собою гарного стрункого юнака, впізнали в ньому свого сина. Вони кинулися його обіймати, але принц пам'ятав наказ дружини і відсторонився, коли батьки спробували поцілувати його в щоку.
Йому дуже хотілося скоріше повернутися за дружиною, і він одразу ж почав розповідати батькам про все, що з ним сталося. Але раптом зашарудів очерет, яким була вистелена підлога, і струнка хорт собака з радісним гавкотом вискочила з-під столу. Це була собака принца, і з нею він грав, коли вона була маленьким цуценям.
Собака кинулась до принца і ткнулась мордою прямо йому в губи, а він не встиг їй перешкодити. І от горе! Принц одразу ж забув доньку велетня. Батько став просити сина продовжувати розповідь.
- Ти почав говорити нам про одну прекрасну дівчину, сину мій, - мовив король.
Але принц навіть не зрозумів батька, - тільки подивився на нього і сказав:
- Про яку дівчину? Ніякої дівчини я не зустрічав, батько мій.
Тим часом дочка велетня чекала його там, де він з нею розлучився, - у старого кам'яного колодязя. Час минав, а принц все не повертався, і вона зрозуміла, що сталося те, чого вона так боялася: він її забув.
Поблизу не було жодного людського житла, і дочка велетня влізла на дерево, що росло біля колодязя. Вона побоювалася, як би на неї не напали вовки, і вирішила там почекати, поки хто-небудь не підійде.
Не встигла вона всістися на суку з развилиной, як почулися чиїсь кроки, і до колодязя підійшла стара жінка з відром у руці. Це була дружина шевця, що жив неподалік, і він послав її по воду. Стара нахилилася над криницею, щоб опустити в нього відро, і раптом відсахнулася, немов з переляку, вона побачила, що у воді відбивається прекрасне жіноче обличчя. Це було обличчя великановой дочки, але дружина шевця була придурковата і подумала, що це її власне обличчя відбилося у воді. - Ох, так яка ж красуня! - скрикнула вона і погладила свої зморшкуваті щоки. - Та хіба личить таким красуням, як я, носити воду для якогось незграбного старого мужлана-шевця!
Вона кинула своє відро і пішла додому. А бідний швець прямо диву дався, коли його дружина повернулася додому без відра, та ще чепуритися стала. Він знизав плечима і сам пішов по воду, а коли підійшов до криниці, дочка велетня покликала його з дерева і запитала, чи не можна їй десь переночувати. Швець, як тільки побачив її прекрасне обличчя, відразу здогадався, що це її відображення стара прийняла за своє.
Він запросив красуню переночувати в його будинку і відвів її туди. Тут дружина шевця збагнула, що помилилася, і сама над собою посміялася. Старі вмовили гостю пожити у них, поки вона сама не вирішить, куди їй іти. А дочка велетня все це час обдумувала, як їй повернути чоловіка.
Як-то раз старий швець прийшов додому у великому хвилюванні.
- У королівському замку скоро будуть грати весілля, - сказав він. - І мені замовили взуття для нареченого і всіх домочадців.
Дочка велетня запитала його, хто одружується, і швець відповів:
- Сам молодий принц одружується з донькою якогось багатого лорда.
З того дня по всій окрузі тільки й розмов було, що про пишне весілля в королівському замку. І коли настав день весілля, дочка велетня, нарешті, вирішила, що їй робити.
Перед самим вінчанням король задав пир на весь світ. Запросили всіх, хто жив в околицях замку. На бенкет пішов і швець з дружиною. Пішла з ними й дочка велетня. Їх посадили за один з тих довгих столів, що були накриті у великому залі, і вони стали пити і їсти досхочу і веселитися всмак.
Багато гості помітили дочка велетня. Вони говорили між собою про її красу і питали, хто вона така. Принц сидів з нареченою і всій ріднею за головним столом, і він теж помітив красуню з золотаво-рудим волоссям. Тут щось промайнуло у нього в голові, але відразу ж забулося. І ось коли веселощі було в самому розпалі, король запропонував гостям випити за здоров'я і щастя її сина. Всі гості піднялися і побажали щастя прекрасному юному принцу.
Дочка велетня теж підняла кубок, щоб випити за щастя свого чоловіка, але ще не встигла піднести його до губ, як раптом у кубку спалахнуло і здійнялося яскраве полум'я. Все у величезній залі примовкли, коли побачили це диво. Але ось з полум'я вилетіли два голуби. У першого голуба крила сяяли золотим світлом і грудка була як розплавлене золото. У іншого голуба пір'я сяяли, наче кований срібло. Обидві птахи разом зробили коло в повітрі і опустилися на головний стіл прямо проти принца. Він дивився на них і дивувався. І тут голуби заговорили з ним людським голосом.
- Про королівський син, - сказав золотий голуб, - ти пам'ятаєш, хто вичистив хлів у дворі велетня і хто розсіяв твою тривогу?
- Про син короля, - сказав срібний голуб, - чи ти забув, як той хлів покривали покрівлею з пір'я тисяч птахів?
А потім вони заговорили разом:
- Про королевич, або ти не пам'ятаєш, як для тебе здобули сорочих яйця, що лежали в гнізді на верхівці ялини біля озера? Коли ти діставав їх, твоя вірна кохана втратила свій мізинчик, і немає у неї цього мізинця досі.
Тут принц схопився і схопився за голову. Він згадав, які завдання ставив йому велетень і хто виконував ці завдання. Згадав він і прекрасну дівчину, що стала його дружиною.
І ось він оглянув всі довгі столи у залі і зустрівся очима з донькою велетня. З криком радості він підбіг до неї і взяв її за руку. Так, нарешті, до них повернулося щастя.
Весільні гості бенкетували багато днів, і якщо ще не кінчили, значить, і зараз бенкетують.