У деякому царстві, у деякій державі жив та був старий зі старою і був у них син Мартинка. Все життя свою займався старий полюванням, бив звіра і птицю, тим і сам годувався, і сім'ю годував. Прийшов час - захворів старий і помер. Залишився Мартинка з матір'ю, потужили-поплакали, та робити нічого: мертвого назад не повернеш. Пожили з тиждень і приели весь хліб, що в запасі був.

Бачить баба, що більше їсти нічого, треба за гроші прийматися, а старий залишив їм двісті рублів. Боляче не хотілося їй починати кубушку, однак скільки не кріпилася, а починати потрібно не з голоду же вмирати! Відрахувала сто рублів і каже синові:

- Ну, Мартинка, ось тобі сто целковиков, піди попроси у сусідів коня, їдь в місто та закупи хліба. Може, як-небудь зиму промаячим, а навесні станемо шукати роботу.

Мартинка випросив воза з конем і поїхав у місто. Їде він повз м'ясних лавок - шум, лайка, натовп народу. Що таке? А то м'ясники зловили мисливську собаку, прив'язали до стовпа і б'ють її палицями - собака рветься, кричить, огризається... Мартинка підбіг до тих м'ясникам і питає:

- Братці, що ви бідного пса так б'єте немилостиво?

- Та як його, проклятого, не бити, - відповідають м'ясники, - коли він цілу тушу яловичини зіпсував!

- Повно, братці! Не бийте його, краще продайте мені.

- Мабуть, купи, - каже один мужик жартома. - Давай сто рублів.

Мартинка витягнув з-за пазухи сотню, віддав м'ясникам, а собаку відв'язав і взяв з собою. Пес почав лащитися до нього, хвостом так і крутить: розуміє, значить, хтось його від смерті врятував.

Ось приїжджає Мартинка додому, мати відразу стала питати:

- Що купив, синку?

- Купив собі перше щастя.

- Що ти завираешься! Яке там щастя?

- А ось він, Журка! - І показує їй собаку.

- А більше нічого не купив?

- Коли б гроші залишилися, може, і купив би, тільки вся сотня за собаку пішла.

Стара заругалась.

- Нам, - каже, - самим їсти нічого, нині останні поскребушки по засіках зібрала та паляницю спекла, а завтра і того не буде!

На другий день баба витягла ще сто рублів, віддає Мартынке і карає:

- На, синку! Їдь в місто, купи хліба, а задарма грошей не кидай.

Приїхав Мартинка у місто, став ходити по вулицях та придивлятися, і попався йому на очі злий хлопчисько: зловив кота, зачепив мотузкою за шию і давай тягнути на річку.

- Стривай! - закричав Мартинка. - Куди Ваську тягнеш?

- Хочу його втопити, проклятого!

- За яку провину?

- Зі столу пиріг стягнув.

- Не топи його, краще продай мені.

- Мабуть, купи. Давай сто рублів.

Мартинка не став довго роздумувати, поліз за пазуху, витяг гроші і віддав хлопчика, а кота посадив в мішок і повіз додому.

- Що купив, синку? - запитує його стара.

- Кота Ваську.

- А більше нічого не купив?

- Коли б гроші залишилися, може, і купив би ще що-небудь.

- Ах ти дурень отакої! - закричала на нього баба. - Іди ж з дому геть, шукай собі хліба по чужим людям!

Пішов Мартинка в сусіднє село шукати роботу. Йде дорогою, а слідом за ним Журко з Васьком біжать. Назустріч йому піп:

- Куди, світло, йдеш?

- Йду в найми найматися.

- Іди до мене. Тільки я працівників без ряди беру: хто у мене прослужить три роки, того і так не ображу.

Мартинка погодився і невтомно три літа і три зими на попа працював. Прийшов термін до розплати, кличе його господар:

- Ну, Мартинка, йди - отримуй за свою службу.

Привів його в комору, показує два повних мішка і каже:

- Який хочеш, той і бери.

Дивиться Мартинка - в одному мішку срібло, а в іншому пісок і задумався.

"Цей жарт неспроста приготовлена! Нехай краще мої труди пропадуть, а вже я спробую, візьму пісок - що з того буде?"

Він каже хазяїнові:

- Я, батюшка, вибираю собі мішок з дрібним пісочком.

- Ну, світло, твоя добра воля. Бери, коли сріблом гидуєш.

Мартинка закинув мішок на спину і пішов шукати іншого місця. Йшов, йшов і зайшов у темний, дрімучий ліс. Серед лісу галявина, на галявині вогонь горить, а в вогні дівиця сидить, та така красуня, що ні вздумать, ні взгадать, тільки в казці сказати. Каже червона дівиця:

- Мартин, вдовьин син! Якщо хочеш добути собі щастя, визволи мене: засип це полум'я піском, за який ти три роки служив.

"І справді, - подумав Мартинка, - ніж тягати з собою деякий тягар, краще людині допомогти. Невелика багатство - пісок, цього добра скрізь багато!"

Зняв мішок, розв'язав і давай сипати. Вогонь одразу згасло, червона дівиця вдарилася об землю, обернулася змією, схопилася доброму молодцю на груди й обвилася кільцем навколо його шиї.

Мартинка злякався.

- Не бійся! - сказала йому змія. - Іди тепер за тридев'ять земель у тридесяте держава, в підземне царство, там мій батюшка царює. Як прийдеш до нього на подвір'я, він буде давати тобі багато золота, і срібла, і самоцвітних каменів - ти нічого не бери, а проси у нього з мізинного пальця перстень. Кільце не просте: якщо перекинути його з руки на руку - негайно дванадцять молодців з'являться, і що їм буде наказано, все за єдину ніч зроблять.

Відправився добрий молодець в путь-дорогу. Чи близько, чи далеко, скоро чи коротко - підходить до тридесятому царства і бачить величезний камінь. Тут зіскочила з його шиї змія, вдарилася об сиру землю і стала раніше червоною дівчиною.

- Іди за мною! - каже червона дівиця і повела його під той камінь.

Довго йшли підземним ходом, раптом засяяло світло - все світліше та світліше, і вийшли вони на широке поле, під ясне небо. На тому полі чудовий палац збудований, а в палаці живе батько красної дівиці, цар тієї підземної сторони.

Входять подорожні в палати білокам'яні, зустрічає їх цар лагідно.

- Добридень, - каже, - доню моя мила! Де ти стільки років ховалася?

- Світку ти мій батюшка! Я б зовсім пропала, якщо б не ця людина: він мене від зла, неминучої смерті звільнив і сюди, у рідні місця, навів.

- Спасибі тобі, добрий молодець! - сказав цар. - За твою чесноту нагородити тебе треба. Бери собі і злата, і срібла, і каміння самоцвітного скільки твоїй душі хочеться.

Відповідає йому Мартин, вдовьин син:

- Ваша царська величність! Не потрібно мені ні злата, ні срібла, ні каміння самоцвітного! Коли хочеш жалувати, дай мені колечко зі своєї царської ручки - з мізинного пальця. Я людина холостий, стану на колечко частіше поглядати, стану про наречену роздумувати, тим свою нудьгу розгонити.

Цар негайно зняв перстень, віддав Мартину:

- На, володій на здоров'я! Та дивись - нікому про кільце не розповідай, не то сам себе у велику біду втянешь!

Мартин, вдовьин син, подякував царя, взяв кільце та малу дещицю грошей на дорогу і подався назад тим же шляхом, яким колись йшов. Чи близько, чи далеко, чи коротко - вернувся на батьківщину, розшукав свою неньку-стару, і стали вони разом жити-поживати без усякої нужди й печалі.

Захотілося Мартынке одружитися; пристав він до матері, посилає її свахою.

- Іди, - каже, - до самого короля, высватай за мене прекрасну королевну.

- Гей, синку, - відповідає стара, - рубав би ти дерево по собі, краще б вийшло! А то бач, що вигадала! Ну навіщо я піду до короля? Відома річ, він осердится і мене і тебе велить зрадити страти.

- Нічого, матінко! Мабуть, коли я посилаю, значить, сміливо йди. Якою буде відповідь від короля, про те мені скажи, а без відповіді і додому не повертайся.

Зібралася стара і попленталася в королівський палац. Прийшла на двір і прямо на парадні сходи, так і пре без всякого доповіді. Вхопили її часові:

- Стій, стара відьма! Куди тебе чорти несуть? Тут навіть генерали не сміють ходити без докладу...

- Ах ви такі-сякі! - закричала стара. - Я прийшла до короля з добрим ділом, хочу высватать його дочка-королевну за мого синочка, а ви хапаєте мене за поли!

Такий шум підняла! Король почув крики, глянув у вікно і звелів допустити до себе стареньку. Ось вона увійшла в кімнату і вклонилася королеві.

- Що скажеш, старенька? - запитав король.

- Та ось прийшла до твоєї милості. Не во гнів тобі сказати: є у мене купець, у тебе товар. Купець-то - мій синок Мартинка, превеликий розумниця, а товар - твоя дочка, прекрасна королева. Не віддаси її заміж за мого Мартынку? То-то пара буде!

- Що ти! Чи з глузду з'їхала? - закричав на неї король.

- Ні, ваша королівська величносте! Прошу дати відповідь.

Король тим же часом зібрав до себе всіх панів міністрів, і вони почали судити так рядити, який би відповідь дати цій старій. І присудили так: нехай-де Мартинка за єдині добу побудує багатющий палац, і щоб від того палацу до королівського був зроблений кришталевий міст, а по обидва боки мосту росли дерева з золотими і срібними яблуками, на тих же деревах співали б різні птахи. Та ще нехай збудує п'ятиглавий собор: було б де вінець взяти, було б де справляти весілля. Якщо старухін син все це зробить, тоді можна за нього і королевну віддати: значить, боляче мудріше. А якщо не зробить, то і старій і йому зрубати за провину голови.

З таким-то відповіддю відпустили бабу. Йде вона додому - хитається, горючими сльозами заливається. Побачила Мартынку. Кинулася до нього.

- Ну, - каже, - казала я тобі, сину, не затівай зайвого, а ти все своє! Ось тепер і пропали наші бідні голівоньки, бути нам завтра страченими.

- Повно, матінко! Авось живі залишимося. Лягай спочивати - ранок, здається, мудріший вечора.

Рівно опівночі встав Мартин з ліжка, вийшов на широкий двір, перекинув перстень з руки на руку - і одразу з'явилися перед ним дванадцять молодців, всі на одне лице, волос у волос, голос у голос.

- Що тобі знадобилося, Мартин, вдовьин син?

- А ось що: зробіть мені до світла на цьому місці багатющий палац і щоб від мого палацу до королівського був кришталевий міст, по обидва боки мосту росли дерева з золотими і срібними яблуками, на тих на деревах співали б різні птахи. Та ще збудуйте п'ятиглавий собор: було б де вінець взяти, було б де справляти весілля.

Відповідали дванадцять молодців:

- До завтрему все буде готово!

Кинулися вони по різних місцях, зігнали зі всіх сторін майстрів і теслярів і взялися за роботу: все у них горить, швидко справа робиться.

Ранок прокинувся Мартинка не в простій хаті, а в знатних, розкішних покоях; вийшов на високий ґанок, дивиться - все готове: і палац, і собор, і міст кришталевий, і дерева з золотими і срібними яблуками. У ту пору і король виступив на балкон, глянув у підзорну трубочку і диву дався: всі за наказом зроблено! Закликає до себе прекрасну королевну і велить до вінця споряджатися.

- Ну, - каже, - не думав я, не гадав віддавати тебе заміж за мужичьего сина, так тепер минути того не можна.

Ось, поки королева вмивалася, притиралась, в дорогі убори наряджався, Мартин, вдовьин син, вийшов на широкий двір і перекинув свій перстень з руки на руку, раптом дванадцять молодців наче з землі виросли:

- Що завгодно, що треба?

- А ось, братці, одягніть мене в боярський кафтан та приготуйте розписну коляску і шістку коней.

- Зараз буде готово!

Не встиг Мартинка три рази моргнути, а вже притягли йому кафтан; він надів кафтан - якраз немов зшитий за міркою. Озирнувся - біля під'їзду коляска стоїть, коляску чудові коні, запряжені - одна шерстинка срібна, а інша золота. Сів він в візок і поїхав в собор. Там вже давно до обідні дзвонять, і народу привалило видимо-невидимо. Слідом за нареченим приїхала і наречена зі своїми няньками і мамками і король зі своїми міністрами. Відстояли обідню, а по тому, як слід, взяв Мартин, вдовьин син, прекрасну королевну за руку і прийняв закон з нею. Король дав за донькою багате придане, нагородив зятя більшим чином і задав пир на весь світ.

Живуть молоді місяць, і два, і три. Мартинка, що не день все нові палаци будує та сади розводить.

Тільки королевне боляче не по серцю, що видали її заміж за царевича, не за королевича, а за простого мужика. Стала вона думати, як би його зі світу зжити. Прикинулася такою лисою, що і на спробуй! Всіляко доглядає за чоловіком, всіляко йому услуживает та все про його мудрість випитує. Мартинка кріпиться, нічого не розповідає.

Ось як-то раз був Мартинка у короля в гостях, повернувся додому пізно і ліг відпочити. Тут королева і пристала до нього, давай його цілувати-милувати, ласкавими словами спокушати - і таки умаслила: не втерпів Мартинка, розповів їй про своє чудодійне колечко.

"Гаразд, - думає королева, - тепер я з тобою разделаюсь!"

Тільки він заснув міцним сном, королева хвать його за руку, зняла з мізинного пальця перстень, вийшла на широкий двір і перекинула то перстень з руки на руку.

Негайно з'явилися перед нею дванадцять молодців:

- Що завгодно, що треба, прекрасна королева?

- Слухайте, хлопці! Щоб до ранку не було тут ні палацу, ні собору, ні мосту кришталевого, а стояла б і раніше стара хатинка. Нехай мій чоловік в бідності залишається, а заберіть мене за тридев'ять земель у тридесяте царство, в мышье держава. Від одного сорому не хочу тут жити!

- Раді старатися, все буде виконано!

В ту ж мить підхопила її вітром і понесло в тридесяте царство, в мышье держава.

Вранці прокинувся король, вийшов на балкон подивитися в підзорну трубочку - немає ні палацу з кришталевим мостом, ні собору п'ятиглавого, а тільки стоїть стара хатинка.

"Що б це значило? - думав король. - Куди все поділося?"

І, не зволікаючи, посилає свого ад'ютанта довідатися на місці: що таке сталося? Ад'ютант поскакав верхи і, воротясь тому, доповідає государю:

- Ваша величність! Де був багатющий палац, там стоїть як і раніше худа хатинка, в тій хатинці ваш зять зі своєю матір'ю поживає, а прекрасної королівни і духу немає, і невідомо, де вона нині перебуває.

Король скликав велику раду й наказав судити свого зятя, навіщо-де спокусив його чарами і згубив прекрасну королевну. Засудили Мартынку посадити на високий кам'яний стовп і не давати йому ні їсти, ні пити - нехай помре з голоду. З'явилися муляри, вивели стовп і замурували Мартынку наглухо, тільки мале віконце для світла залишили. Сидить він, бідний, в ув'язненні, не їсть, не п'є день, і другий, і третій та сльозами обливається.

Дізналася про ту напасть собака Журко, прибігла в хатинку, а кіт Васька на печі лежить, муркоче. Напустилася на нього Журко:

- Ах ти негідник, Васька! Тільки знаєш на печі лежати та потягатись, а того не відаєш, що господар наш кам'яного стовпа заточений. Видно, забув старе добро, як він сто рублів заплатив так тебе від смерті звільнив. Якби не він, давно б тебе, проклятого, черв'яки источили. Вставай швидше! Треба допомагати йому всіма силами.

Ось Васька зіскочив з печі і разом з Журкою побіг розшукувати господаря. Прибіг до стовпа, видерся нагору і вліз у віконечко:

- Здрастуй, господар! Чи живий ти?

- Ледве живий, - відповідає Мартинка. - Зовсім охляв без їжі, доводиться помирати голодною смертю.

- Стривай, не сумуй! Ми тебе нагодуємо і напоїмо, - сказав Васька, вистрибнув у вікно і спустився на землю. - Ну, брат Журко, адже господар з голоду вмирає. Як би нам ухитритися та допомогти йому?

- Дурень ти, Васько! І цього не придумаєш. Ходімо по місту. Як тільки зустрінеться булочник з лотком, я жваво подкачусь йому під ноги і собью у нього лоток з голови. Тут ти дивись не зівай! Хапай хутчіш калачі та булки і тягни до господаря.

Ось вийшли вони на велику вулицю, а назустріч їм мужик з лотком. Журко кидався йому під ноги, мужик похитнувся, випустив лоток, розсипав всі хліба та з переляку кинувся бігти в бік: лячно йому, що собака, мабуть, шалена - довго до біди! А кіт Васька цап за булку і потягнув до Мартынке; віддав йому одну - побіг за одною, віддав іншу - побіг за третьою.

Після того задумали кіт Васько да собака Журко йти в тридесяте царство, в мышье держава - добувати чудодійне кільце. Дорога далека, багато часу спливе. Наносили вони Мартынке сухарів, калачів і всякої всячини на цілий рік і кажуть:

- Дивися ж, господар! Їж-пий, та оглядайся, щоб вистачило тобі запасів до нашого повернення.

Попрощалися і рушили в путь-дорогу.

Чи близько, чи далеко, чи скоро, коротко - приходять вони до синього моря. Каже Журко кота Васьки:

- Я сподіваюся переплисти на той бік. А ти як думаєш?

Відповідає Васька:

- Я плавати не мастак, зараз потону.

- Ну сідай до мене на спину!

Кіт Васька сіл собаці на спину, вчепився кігтями за шерсть, щоб не впасти, і попливли вони по морю. Перебралися на іншу сторону і прийшли в тридесяте царство, в мышье держава.

У тому державі не видно ні душі людської, зате стільки мишей, що й злічити не можна: куди не сунься, так зграями і ходять! Каже Журко кота Васьки:

- Ну-ка, брат, берися за полювання, починай цих мишей душити-тиснути, а я стану загрібати та в купу складати.

Васька до тієї полюванні звичний; як пішов розправлятися з мишами по-своєму, що не хапне - то і дух вон! Журко ледь встигає складати у купу і на тиждень наклав велику скирту.

На все царство налягла журба велика. Бачить мишачий цар, що в народі його недолік виявляється, що багато підданих злої смерті віддано, виліз з нори і благав перед Журкою і Ваською:

- Б'ю чолом вам, сильномогучие богатирі! Згляньтеся над моїм народишком, не губіть до кінця. Краще скажіть, що вам треба? Що зможу, все для вас зроблю.

Відповідає йому Журко:

- Стоїть у твоїй державі палац, в тому палаці живе прекрасна королева. Забрала вона в нашого господаря чудодійне колечко. Якщо ти не здобудеш нам того колечка, то й сам пропадеш, і царство твоє згине, все як є запустошим!

- Стривайте, - каже мишачий цар,- я зберу своїх підданих і запитаю у них.

Негайно зібрав він мишей, і великих і малих, і став випитувати: не візьметься хто з них пробратися в палац до королевне і дістати чудодійне кільце?

Зголосився один мишеня.

- Я, - каже, - в тому палаці часто буваю: вдень королева носить кільце на мизинном пальці, а на ніч, коли спати лягає, кладе його в рот.

- Ну-ка постарайся добути його. Коли сослужишь цю службу, не поскуплюсь, нагороджу тебе по-царськи.

Мишеня дочекався ночі, пробрався в палац і заліз потихеньку в спальню. Дивиться - королева міцно спить. Він заповз на постіль, всунув королевне в ніс свій хвостик і давай лоскотати в ніздрях. Вона чхнула - кільце з рота вилетіло і впало на килим. Мишеня стриб з ліжка, схопив кільце в зуби і відніс до свого царя. Мишачий цар віддав кільце сильномогучим богатирям - кота Васьки так собаці Журке. Вони на те цареві благодарствовали і стали один з дружкою рада тримати: хто краще кільце збереже?

Кіт Васька каже:

- Давай мені, я ні за що не втрачу!

- Гаразд, - каже Журко. - Ти ж дивись, бережи його як зіницю свого ока.

Кот взяв кільце в рот, і вони пустилися в зворотний шлях.

Ось дійшли до синього моря. Васька скочив Журке на спину, вчепився лапами як можна міцніше, а Журко у воду і поплив через море.

Пливе годину, пливе інший. Раптом, звідки не взявся, прилетів чорний ворон, пристав до Васьки і почав довбати його в голову. Бідний кіт не знає, що йому робити, як від ворога оборонитися. Якщо пустити в справу лапи - чого доброго, опрокинешься в морі і на дно підеш; якщо показати ворону зуби - мабуть, кільце выронишь. Біда, та й годі! Довго терпів він, та під кінець несила стало - продовбав йому ворон буйну голову до крові. Озлобился Васька, став зубами оборонятися - і впустив кільце в синє море. Чорний ворон піднявся догори і полетів в темні ліси.

А Журко, як скоро виплив на берег, негайно про кільце запитав. Васька варто голову понуривши.

- Вибач, - каже, - винен, брате, перед тобою: адже я кільце в море впустив!

Напустився на нього Журка

- Ах ти йолоп! Щасливий ти, що я того не впізнав, я б тебе, разиню, в море втопив! Ну з чим ми до господаря з'явимося? Зараз лізь у воду: або кільце добудь, або сам пропадай!

- Що в тому прибутку, коли я пропаду? Краще давай примудряються: як колись ловили мишей, так і тепер станемо за раками полювати; либонь, на наше щастя, вони нам допоможуть кільце знайти.

Журко погодився; вони стали ходити по морському березі, стали раків ловити та в купу складати. Великий оберемок наклали! На ту пору виліз з моря величезний рак, захотів погуляти на свіжому повітрі. Журка з Васьком зараз його слапали і ну торсати на всі боки!

- Не душіть мене, сильномогучие богатирі. Я - цар над усіма раками. Що скажете, то зроблю.

- Ми упустили кільце в море, розшукай його і подаруй, коли хочеш ласки, а без цього твоє царство до кінця зруйнуємо!

Цар-рак в ту ж хвилину скликав своїх підданих і став про кільце розпитувати. Зголосився один малий рак.

- Я, - каже, - знаю, де воно знаходиться. Як тільки впало кільце в синє море, негайно підхопила його риба-белужина і проковтнула на моїх очах.

Тут все раки кинулися по морю розшукувати рибу-белужину, зацапали її, бідну, давай щипати клешнями; вже вони ганяли-ганяли її - просто на єдину мить спокою не дають. Риба і туди і сюди, крутилася-крутилася і вискочила на берег.

Цар-рак виліз з води і говорить коту Васькові так собаці Журке:

- Ось вам, сильномогучие богатирі, риба-белужина, теребите її немилостиво: вона ваше кільце проковтнула.

Журко кинувся на белужину і почав її з хвоста уписывать. "Ну, - думає, - досхочу тепер наїмся!"

А шельма кіт знає, де швидше кільце знайти, взявся за белужье черево і жваво на кільце напав. Схопив кільце в зуби і давай бог ноги - що є сили бігти, а на голові така думка: "я Прибіжу до господаря, віддам йому перстень і похвалюсь, що один все влаштував. Буде мене господар і любити більше, ніж Журку!"

Тим часом Журко наївся досхочу, дивиться - де ж Васька? І здогадався, що товариш його собі на умі: хоче неправдою у господаря вислужитися.- Так брешеш ж, плут Васька! Ось я тебе наздожену, в дрібні шматки розірву!

Побіг Журко в погоню; чи довго, чи коротко - наганяє він кота Ваську і йому загрожує бідою неминучею. Васька угледів в поле берізку, видерся на неї і засів на самій верхівці.

- Гаразд, - каже Журко. - Усе життя не просидиш на дереві, коли-небудь і злізти захочеш, а вже я ні кроку звідси не зроблю.

Три дні сидів кіт Васька на березі, три дні чатував його Журко, не спускаючи очей; зголодніли і обидва погодилися на мирову. Помирилися і вирушили разом до своєму господареві. Прибігли до стовпа. Васька скочив у віконечко і питає:

- Живий, чи господар?

- Здрастуй, Васька! Я вже думав, ви не воротитесь. Три дні, як без хліба сиджу.

Кіт подав йому чудодійне кільце. Мартинка дочекався глухої півночі, перекинув перстень з руки на руку - негайно з'явилися до нього дванадцять молодців:

- Що завгодно, що треба?

- Поставте, хлопці, мій колишній палац, і міст кришталевий, і п'ятиглавий собор і перенесіть сюди мою невірну дружину. Щоб до ранку все було готове.

Сказано - зроблено. Вранці прокинувся король, вийшов на балкон, подивився в підзорну трубочку: де хатинка стояла, там високий палац збудований, від палацу до королівського кришталевий міст тягнеться, по обидва боки мосту ростуть дерева з золотими і срібними яблуками. Король наказав закласти візок і поїхав розвідати, чи справді все стало як і раніше, чи тільки йому це привиділося. Мартинка зустрічає його біля воріт.

- Так і так, - доповідає, - ось що зі мною королева зробила!

Король присудив її покарати. А Мартинка і тепер живе, хліб жує.